Імперський міф як колективне збочення

Body

Ми звикли до того, що міф - це щось миле і вже точно нешкідливе, на кшталт історій про Віні-Пуха і П'ятачка. Дійсно, скільки людей читали в дитинстві «Міфи Давньої Греції» і нічого поганого з ними від цього не сталося. Ну зрозуміло! З шанувальниками телебоєвиків і комп'ютерних «стрілялок-броділок» теж нічого поганого не трапляється. Зовсім інша справа, якщо за таким шанувальником в реальному житті почне ганятись якась здоровенна сволота з кулеметом в одній руці і бензопилою в інший. Точно також зовсім інша справа, коли міф - НЕ казочка з життя давніх еллінів, а соціальна конструкція в реальному житті. Такий міф може бути страшною штукою, страшнішою за цілу юрбу «термінаторів», «хижаків» та іншої екранної нечисті. Тих, принаймні, можна знищити, а міф - невразливий. Від тих, врешті-решт, можна втекти, а від міфу - ні. Він всюди, від випадкової розмови до випуску новин, від конституції до бульварного романа. Міф страшний тим, що він може зупиняти час. Міфологізоване суспільство - це маса людей, яка з дня на день займається повторенням. Центральна ідея міфу як світогляду: ТАК РОБИЛИ НАШІ ПРЕДКИ - ТАК РОБИМО І МИ. Соціальний міф нав’язує «дані предками» моделі для всіх значущих дій: роботи, навчання, відпочинку, сексу, виховання дітей, ведення домашнього господарства, споживання і розпорядження грошима, людського спілкування, занять наукою, релігійних відправлень і навіть вмирання.

Початково міфи виникли в первісній общині, і були безперечно корисні. Міфологічна традиція передавала з покоління в покоління технологічні прийоми і взагалі будь-які корисні для життя правила. Жити в такому «первісному» міфологічному середовищі може бути нудно для сучасної людини, але вже принаймні не противно. Багато хто знаходить навіть певний шарм в розміреному і по-своєму логічному розпорядку життя.

Інша річ - міфологія, яка ніколи не мала корисної для людини передісторії. Міфологія, яка спирається на фальшиву традицію. Така міфологія суть нескінченне повторення не дій, які колись були корисними і осмисленими в побутовому сенсі, але завідомо безглуздих дій, які ніколи не були корисними. Ось такий міф вже явне і огидне збочення, що гвалтує людську природу.

Імперська міфологія не може мати істинної міфологічної традиції, оскільки в первісну епоху, коли такі традиції складалися, імперій просто не було. Тим більше, імперська міфологія не може містити що-небудь корисного в побутовому плані, оскільки побутовими питаннями імперія не займається. Особливо якщо це «світова імперія», тобто дуже велике, незрозуміле і з побутової точки зору нафіг нікому не потрібне щось.

«Світовому типу імперії найбільше відповідає і релігійно-політичний тип її міфології, найчастіше найбільш радикальний і тотально-примусовий: месіанська або соціал-романтична утопія». (В. С. Полосін, «Міф, релігія, держава»).

Пришестя Месії за визначенням не може бути регулярно відтворюваним. Це, врешті-решт, не випічка млинців, а унікальне явище)). Але перетворившись на основу міфу, воно змушене стати таким. Міф повинний регулярно повторювати (актуалізувати) свою основу, інакше він не буде міфом і не зможе виконувати властиву міфу функцію соціального регулювання. Це вже жахливий абсурд, але найгірше попереду. Міф вимагає детального відтворення всієї своєї основи, - тобто всієї історії пришестя Месії, від народження до загибелі. Так в християнських церквах з'являються кошмарні в своєму реалізмі зображення страти на хресті. Більш того, міфологічний сюжет повинен повторюватись при особистій участі віруючих. І до кошмарного зображення додається колективне символічне поїдання жертви (євхаристія): «Якщо не будете їсти тіла Сина Людського і пити Крові Його, то не будете мати в собі життя» (Євангеліє від Іоанна. 6, 53). Але це ще не все. В церкві з'являються частини мертвих тіл праведників, бо для міфу бажана зрима присутність великих предків. У будь-якому іншому громадському місці, де бувають діти, наявність подібних зображень, дій і предметів вважали б неприпустимим, що цілком логічно. Але циклічний простір-час міфу не визнає ніякої логіки, жодних пристойностей і ніякого здорового глузду. Зауважимо, в інших імперських релігіях справи не кращі. Так на ісламському святі Шахсей-вахсей віруючі завдають собі ритуальних ножових ран, а ритуальна резекція крайньої плоті присутня відразу в двох імперських релігіях - юдаїзмі та ісламі. Втім, в імперській релігії інків, кажуть, було ще гірше: людські жертвоприношення і ритуальний канібалізм виконувалися зовсім натурально. (прим. перекладача: втім, цілком можливо, що нічого такого вже страшного інкі й не робили, а були обмовлені іспанськими ченцями, які знищили усі документи інків, майже всі витвори їх культури та власне й майже весь нарід; і були зацікавлені у позбавленні їх людяності задля самовиправдання, як ото зараз роблять росіяни щодо українців з отим «фашисти, бендеровці»).

***(прим. перекладача: імперській радянський міф підходить сюди по всім критеріям. Щорічні паради в «красний день календаря», зведення леніна в ранг месії, його мощі під мавзолеєм, безліч пам’ятників, значки на кожній дитині: жовтеняті, піонері, комсомольці. Щорічне згадування його народження й смерті. Біблія у вигляді томів творів Леніна і необхідність його цитат у кожній роботі.)

З усього сказаного випливає простий висновок: першою жертвою імперії стає все розумне і людське в тому вченні, якому випало стати імперською релігією. Щиро шкода, що імперські еліти намагаються вибирати для цієї мети найбільш красиві вчення і стрімко їх псують. Навіть самі симпатичні божества, ставши об'єктами імперського поклоніння, перетворюються в примхливих, небезпечних і мстивих чудовиськ.

Основні форми поведінки цих чудовиськ - гнів божий і наступна за ним кара божа, яка наздоганяє людей якщо не за життя, то після неминучої смерті. Людина - не більше, ніж раб божий, постійно відчуває страх божий і зобов'язана не тільки служити пану, але й любити його більше за всіх своїх рідних і близьких: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той не гідний Мене, Хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, той не гідний Мене» (Євангеліє від Матвія. 10, 37). Будь-яка інша поведінка людини суть гріх, за яким неминуче настає гнів і кара.

Homo Sapiens - людина розумна перетворюється в Homo Servus - людину службову. Людину, не просто навернену в рабство, але призначену для рабства, як лопата призначена для риття ґрунту. Людина не розпоряджається своїм життям і не має права навіть з власної волі покінчити з собою, оскільки він суть чуже (панське) майно, за самовільне знищення якого буде строго покараний після смерті.

Зауважимо: в тому ж християнстві дуже детально описане пекло як виставка всього середньовічного арсеналу тортур, а рай же виглядає вкрай убого. Там м'який клімат, гарне харчування, не треба працювати і ніхто нікого не ображає - ось і все. Інакше кажучи, нагородою за служіння є всього лише право вічного існування в якості різновиду декоративної домашньої тварини на кшталт хом'ячка або морської свинки.

Зрозуміло, з внутрішнім світом людини, що сповідує такі релігії, нічого хорошого статися просто не може. Світогляд і етика в таких умовах деградують до абсолютно безглуздого стану. Вони трансформуються в безглузді умоглядні конструкції і правила, та елементарно заважають людям жити.

Людина, що сповідує імперську релігію, не живе, а служить. Неважливо кому – імперії (радянському союзу, росії), церкві, корпорації, тоталітарній секті, партії і взагалі будь-якому подонку, у якого вистачить нахабства сісти людині на шию.

Служіння - це офіційна церковна назва життєвої практики зразкового віруючого.

Навіщо людина це робить? Правильне питання не «навіщо», а «чому». Служіння - суть відтворення міфологічного циклу месіанства, а міфологічна традиція, нехай і фальшива, не визнає здорового глузду і не вимагає розумної мети виконуваної дії. (прим. перекладача. Саме тому прагматизм, хоч і не є гуманістичним явищем, виглядає кращим за будь-яке служіння. Бо має якусь розумну мету й здебільшого керується здоровим глуздом. А найбільше тому, що не забороняє іншим теж мати свою мету і керуватись власним глуздом).

«Розповідають про одного учня, якого запитали, як він уявляє собі Бога. Той відповів, що, наскільки він розуміє, Бог - це «така особистість, яка постійно стежить, чи не живе хто в своє задоволення, і коли він зауважує таке, то втручається, щоб це припинити». Боюсь, що саме в такому смислі багато людей розуміють слово «мораль»: те, що заважає нам отримувати задоволення.» (К. С. Льюіс, «Просто християнство»).

Зрозуміло, Льюіса неприємно вразило таке сприйняття дитиною основ релігії і моралі. Ще б пак, надто вже це нагадує фінал казки про голого короля, коли дитина зі своєю дитячою безпосередністю (ну не встигли його навчити брехати або хоча б мовчати), однією фразою зруйнувала дуже дорогий імперський міф. "Мамо! А король-то ... ». Загалом, далі ми знаємо.

Льюіс, як багато добрих християн «нового часу», з усім завзяттям починає пояснювати, що ні, не так все це. Що мораль заважає здійснювати тільки Шкідливі вчинки. Що люди - такі тупі істоти, що не заборони їм підбирати з землі «бяку» або їсти «пасочки» з піску, то вони обов'язково почнуть це робити, завдаючи непоправної шкоди своєму здоров'ю. Навіть дивно, як вони прожили сто тисяч років без таких корисних заборон. Чи то «бяки» тоді ще не з'явилися, чи то пісок для «пасок» не утворився в потенційно небезпечних кількостях.

Прикро дивитися, як непогана взагалі людина мучиться, намагаючись довести абсурдне. Хлопчик мав рацію: король дійсно був голий, а сучасна мораль дійсно існує для того, щоб заважати людям отримувати задоволення. І це цілком закономірно, якщо згадати, що мораль - це аж ніяк не елемент світогляду індивіда, а навпаки, форма насильства над його світоглядом.

Мораль являє собою не більше, ніж особливий спосіб нормативного регулювання діяльності людини в інтересах існуючої соціальної системи, і це - загальноприйняте визначення. Оскільки імперська соціальна система встановлює служіння абстракції як норму життя, а власне задоволення індивіда - як фактор, який заважає цьому служінню. Відповідно, задоволення - це гріх, а добровільна відмова від задоволення (самопожертва) - чеснота. На відміну від права, яке теж особливий спосіб нормативного регулювання, мораль не має обмежень власного втручання в приватне життя індивіда. Простіше кажучи, право може залізти людині в гаманець, але не в ліжко. Мораль же, претендуючи на абсолютність своїх норм (і це - теж із загальноприйнятого визначення), може лізти і в ліжко, і в думки, і в душу. Для цього вона, мабуть, і придумана.

 

Ще один фокус: смерть замість любові

Як висловився знаменитий письменник С. Лем: «Якби теологи владою релігійної заборони могли б покінчити з оргазмом, - вони неодмінно зробили б це.» (С. Лем «Еротика і секс в фантастиці і футурології»).

Морально-етична заборона на різні прояви еротики збереглися досі навіть в цивілізованих країнах. Збереглися, зауважимо, не дивлячись на обмеження прав церкви і декларацію свободи совісті. Видавець «полунички» Л. Флінт дивується: «чому показувати війну пристойно, а любов - ні?». С. Лем констатує: «Мабуть, для суспільної свідомості опис вбивства не виглядає настільки аморальним, як опис сполучення: так розпорядилися моральні кодекси, на яких ми виховуємось ціле тисячоліття» (С. Лем «Еротика і секс в фантастиці і футурології»).

Ну дійсно. Всі імперські соціальні інститути, в першу чергу - релігія, ідеологія і мораль, поводяться виходячи з простого правила: Війна - це життя імперії (оскільки дозволяє вимагати від людини служіння «по максимуму»), а Любов - навпаки, загибель імперії (оскільки ініціює прояв індивідуальності людини також «по максимуму»). Сенс останнього твердження ми пояснимо нижче.

Історія, як ми вже говорили, взагалі має звичку «штучно виключати» певні події. Шкільна історія займається цим в екстремальній формі.

«У шкільних курсах відомості про стародавні культури малоазіатського і середземноморського кола, до яких сходить і наша власна, найбільш змазані й невиразні в тій їх частині, де відмінності цих культур від нашої є наслідком специфічної еротичної аксіології, гріховної з точки зору християнства». (С. Лем «Еротика і секс в фантастиці і футурології»).

Таке «змазування і невиразність» має чітку і порочну соціальну мету, яка спостерігається виходячи з основного постулата ретроніки: «Якщо історики вперто не помічають очевидну подію з минулого, значить розкриття цієї події призведе до серйозних наслідків для сьогодення». Тут наслідки визначаються особливостями людського сприйняття.

Зі сприйняття краси людського тіла взагалі починається сприйняття краси. З нормального сексуального потягу взагалі починається сприйняття любові. Зі сприйняття любові і краси починається взагалі сприйняття чудесного. Зі сприйняття чудесного починається будь-яке справжнє мистецтво. А з будь-якого справжнього мистецтва починається справжня свобода будь-якої розумної істоти, і людини зокрема. Тому що справжнє мистецтво - це в кінцевому підсумку створення нового світу, в якому за визначенням немає чужого примусу в якій би то не було формі.

Там, де починається справжня свобода - закінчується імперія, оскільки будь-яка імперія - це всього на всього міфологізована традиція несвободи. Уточнимо: фальшива традиція.

Там же закінчується і смерть, яка належить до міфологічних феноменів старого світу, а не тих нових світів, які людина не те створює сама, не те знаходить в необмеженій кількості (що з філософської точки зору майже те саме).

Це не обмовка: смерть в її сучасному культурологічному розумінні - такий же імперський міф, як гріх. Смерть необхідна будь-якій імперській ідеології, щоб представити будь-які індивідуальні цілі як безглузді в силу крайньої обмеженості часу життя людини як біологічного організму. Відповідно, служіння постає як єдина осмислена форма діяльності людини - з усіма, що випливають звідси, наслідками.

При цьому немає ніяких об'єктивних підтверджень того, що для людської особистості все, крім результатів її суспільної діяльності, закінчується зі смертю, як це стверджує комуністична міфологія. Немає також ніяких об'єктивних підтверджень того, що після смерті людська особистість у вигляді якоїсь «душі» піддається покаранню або нагороджується за прижиттєву діяльність (пекло і рай християнської або ісламської міфології).

Зауважимо, що обидва ці, на перший погляд діаметрально протилежні погляди на смерть, сходяться в головному: смерть припиняє будь-яку осмислену людську діяльність. Є «душа» чи ні, потрапляє вона в рай, в пекло, або в нікуди, але в будь-якому випадку індивідуальна історія людини на цьому закінчується. І в тому і в іншому випадку ми маємо концепцію біологічної смерті як точки такого собі «остаточного розрахунку» між мислячим індивідом і всесвітом. Але немає  жодного підтвердження (прямого, непрямого, наукового, емоційного - будь-якого) правдоподібності цієї концепції.

З іншого боку, є маса вказівок на те, що все є прямо протилежним чином. Умовно ці вказівки можна розділити на чотири групи:

1. Окремі випадки. Численні свідчення ототожнення живими людьми своєї особистості з особистостями тих чи інших померлих. При цьому відтворюються не тільки звички «особистості - попередника», але також прихильності й спогади приватного характеру. У ряді культур (ламаїзм, бон і т.п.) такі ситуації вважаються цілком ординарними.

2. Узагальнені спостереження. «Загальна риса так званих переживань на межі смерті - це відчуття переходу від страху, пов'язаного з небезпечною для життя кризою, до стану спокою, руху до світла і відчуття, що тобі раді. Люди, які перенесли такі стани, як правило говорять про те, що у них відбулася переоцінка цінностей, що вони перестали турбуватися через життєві дрібниці і боятися смерті». (М. Томпсон, «Філософія релігії»)

3. Психотехнічні системи. Існує цілий набір методів, що дозволяють індивіду діяти окремо від свого біологічного тіла, згадувати «попередні життя», відвідувати «інші світи» і т.д. Не обговорюючи об'єктивність таких методів, вкажемо лише, що в деяких культурах (наприклад, пов'язаних з шаманізмом ) вони використовуються для досягнення цілком практичних цілей, причому найчастіше використовуються успішно.

4. Побудови науки. У теорії систем людська особистість представляється як структура даних, не пов'язана жорстко з біологічним тілом. Можливість перенесення подібної структури без втрати істотних властивостей на інший носій є чимось само собою зрозумілим. «Уявіть собі одну з подібних систем, що настільки досконало відобразила її [конкретної людини] знання і вміння, що колеги і друзі без труднощів впізнають в ній особливості складу її розуму ... Таким чином, система як би уособлює безсмертя цієї людини ...» (D. Michie , R. Jonston, «Creative computer»). Ці слова написані в 1984 р. і за наступні два десятиліття ніким не оскаржені.

Подібні вказівки, зрозуміло, не можна розглядати як строге доведення в науковому сенсі цього терміна, але їх більш ніж достатньо для висунення цілком правдоподібної, знову таки в науковому сенсі, гіпотези. Гіпотези про природу людини, сформульовану дуже давно і трохи наївно, але таку, що заслуговує того, щоб бути наведеною в початковому вигляді: «Наділений якостями, виконувач робіт і творець їх наслідків, він пожинає плоди своїх дій; він правитель життя і подорожує відповідно до власних діянь; у нього є ідея і его, і він пізнається якостями інтелекту і якостями я. Менше, ніж сота частина товщини волосся, душа живої істоти здатна на нескінченність. Він не чоловік і не жінка і не безстатевий, а приєднується до будь-якого тіла, яке він приймає за своє власне.» (Шветашватара Упанішада, V.7-10).

Якщо ж говорити про світогляд, то мені якось симпатичніше той, відповідно до якого людині властиво в будь-якому світі бути вільним шукачем і джерелом чудесного - любові, краси і радості. Заради цього варто, напевно, перетинати океани на маленьких вітрильниках і відкривати нові землі. Якби в цьому або в інших світах не було чудового - кому вони були б потрібні? І, якщо вже на те пішло, кому було б цікаво їх створювати?

Ось ми і повернулись до культури

Тетіс. Чи слід розуміти це як претензію «кодексу Тетіс» на роль того самого «єдино-істинного вчення», яке людство втратило в незапам'ятні часи і стільки часу безуспішно шукало? Та ні, звичайно. Воно, зрозуміло, не єдино-справжнє, всесвіт занадто великий для однієї-єдиної істини. І воно, власне кажучи, не вчення. «Риба шукає, де глибше, а людина - де краще, і ні до чого людей цьому вчити.» (Дао Де Цзин, вірш 36). Це просто природний і достойний розумної істоти погляд на себе і на навколишнє. Не більше ... але й не менше.

 

Витягування бегемота з болота

«Релігії всьому вчать, але ні за що не відповідають. Відповідати доведеться рядовим віруючим, що на ці релігії поклались ... три найбільш представницькі релігії, релігії одкровення, що протиставляють себе всім іншим релігіям, спираються на людину, яка замислила зробити людське жертвопринесення, задумала дітовбивство. Більш того, всі ці релігії визнають цей його задум не злочином, а зразком для наслідування. Чому? Тому що Авраам виконав наказ Всевишнього не замислюючись, не розмірковуючи! І юдеї, і християни, і мусульмани шанують саме такого не розмірковуючого, покірного Богу Авраама. Не бери мене взагалі, - скаже кожна з цих трьох релігій, - але прийнявши, покірно служи мені, як служив Авраам. Інакше ти просто руйнуєш весь сенс.» (А. Барац, «Там і завжди»).

Ну ось, окремі плями в основному стерті. Ті, для кого це має значення, можуть перевірити викладені вище факти - хоч все, хоч вибірково - і скласти свою власну думку. Ті, для кого це значення не має, швидше за все, до цього місця не дочитали. Шанувальники імперських культів можуть продовжувати жити зі своєю смішною претензією на причетність до «абсолютних» понять добра і зла. Вони можуть продовжувати носити символи, вкрадені їх попередниками там, де ці символи дійсно позначали щось чудове, людяне і неминуще. Їх нечисті на руку духовні пастирі можуть продовжувати радіти підприємливості нечистих на руку «батьків-засновників», оскільки то безпочаткове, безіменне і вічне, з якого походять всі світи, всі сутності і всі предмети, на відміну від біснуватих імперських богів не займається переслідуванням дрібних злодіїв, шахраїв і збоченців. Історики можуть продовжувати працьовито садити плями на хроніки, - у них така робота і їм за неї платять.

На цьому можна було б і закінчити, якби не одна обставина. Історія - це не математика. Вона відбувається не з абстрактними функціями, а з живими людьми і з нами зокрема. І нам волею-неволею треба з цим щось робити.

Це - наш світ, тому що ми поки що в ньому живемо, а зі світом, в якому загальноприйнятою основою будь-якої діяльності є бездумне служіння, нічого хорошого в доступному для огляду майбутньому статися не може.

Давайте оглянемось навколо себе. Навіть люди, які займаються вкрай прагматичною формою діяльності - бізнесом - і ті служать. Надриваючись, вони звертають в свою власність величезну кількість об'єктів, якими ніколи і ні за яких умов не зможуть скористатися для того, щоб стати хоч трохи щасливішими. Все накопичене ними матеріальне багатство - така ж віртуальна штука, як рівні якоїсь комп'ютерної іграшки. Займаючись цим, вони жертвують здоров'ям, відпочинком, щастям близьких людей і власним внутрішнім світом. Люди, що займаються політикою, виглядають абсолютно так само - повільно, день у день, жертвуючи своїм життям, вони накопичують владу, за допомогою якої ніколи і ні за яких обставин не зможуть добути хоч трішки щастя.

А що ж із звичайними «средньостатистичними» людьми? Вони теж служать - нав'язаним їм рекламою стандартам споживання і престижу, дешевим естетичним зразкам і абсолютно безглуздим моделям успіху, сконструйованим професійними PR-мейкерами. Для того, щоб реалізувати це служіння, вони працюють - тобто служать якимось корпораціям, так само абстрактним, як імперські боги. Просто одне - юридична абстракція, а інше - міфологічна. Так проходить життя. Так формується їх внутрішній світ, а в порядку спадковості - і внутрішній світ їхніх дітей. Безглузде нагромадження чужих цілей, стандартів і оцінок, де вже не залишається місця для своїх бажань, думок і радостей, для своєї любові і своєї мрії.

Мефістофель у Гете співав, що люди служать золотому теляті й гинуть за метал. Він був просто невиправним оптимістом. Якби бичку, якби за метал. Ні, все ще гірше. Люди служать нічому і гинуть нізащо, отримуючи за це, як неважко вгадати, нічого.

Служіння подібне наркотику - воно також руйнує особистість і людина також звикає до нього до стану майже фізіологічної залежності. Іноді, втім, він легко «зіскакує» з одного наркотика, але тільки для того, щоб «сісти» на інший наркотик – ще сильніший. Іноді це дійсно наркотик, в медичному сенсі цього слова. Іноді - інше, альтернативне, але ще більш мерзенне служіння. Поширеною формою такого «форсованого»

служіння є т.зв. «тоталітарні секти». Основний прийом залучення в секту носить назву «бомбардування любов'ю». Абсолютно незнайому людину запрошують на якесь зборище, де майже без вступу йому заявляють: бог тебе любить. Можливі варіанти, але сенс такий. На цій підставі його (втягненого) шалено люблять всі присутні.

Той, хто володіє хоча б мінімумом власного здорового глузду, зіткнувшись з подібною поведінкою людей, які його вперше бачать, міркував би наступним чином: «Оскільки я опинився тут випадково, то допустимо, в порядку уявного експерименту, що на моєму місці якийсь чоловік, який об'єктивно і однозначно є виродком з виродків. Він викликає огиду у колег і перехожих. Його не виносить дружина і ненавидять діти. Його, може бути, рідна мати насилу терпить. Його не люблять навіть домашні тварини, включаючи акваріумних рибок. І тут з'ясовується, що є цілий справжнісінький бог, який його, виродка, справді любить. Чи варто мені мати справу з богом, який відчуває моторошнувату любов до виродків, навіть якщо такий бог дійсно є? Або нехай краще цей бог збирає свою кунсткамеру без моєї участі?» Два долари проти дохлого краба, що будь-яка розсудлива людина вибрала б другу альтернативу, а «тоталітарна секта» залишилася б, як то кажуть преферансисти, «з Безом».

Замість цього людина часто приходить в повний захват: «Та що ви кажете? Виявляється бог мене вже любить? Я так до цього прагнув! Що я можу зробити для цього чудесного, чудового бога, який любить мене, грішного і недостойного?»

Чому ж на практиці така на перший погляд дешева методика залучення працює?

Все дуже просто. Homo Servus (на відміну від Homo Sapiens) не володіє власною волею і здоровим глуздом в загальноприйнятому значенні. Він - вже жертва «служіння», яке передбачає комплекс неповноцінності і морального каліцтва перед обличчям бога або іншого ідеологічного еталона. Тому він легко стає жертвою будь-якого іншого «служіння», яке сконструйоване більш яскраво, ніж вихідне.

Різниця між «нормальним» служінням імперській релігії або ідеології і служінням «тоталітарній секті» лише в тому, що перше вітається сформованою соціальною конструкцією, а друге - засуджується. Грубо кажучи імперська релігія полює на людей, маючи належну ліцензію на відстріл, а тоталітарна секта - браконьєрствує. Але не все одно жертві смертельного пострілу, наскільки законно полював стрілок?

Висновок банальний: якщо людина не хоче бути жертвою - то вона не повинна практикувати ніяке служіння. Точно також, якщо людина не хоче стати наркоманом, їй краще взагалі не балуватись наркотиками.

Правда, ситуація зі служінням трохи складніша: середньостатистична людина залучена в те чи інше служіння з дитинства, не важливо як - через перше причастя або через прийом в жовтенята. Перше завдання - кинути цю шкідливу звичку. Як не дивно, для цього досить дотримуватися всього трьох простих правил:

Правило перше: Навчіться говорити «ні». Якщо вам пропонують зробити щось, у чому ви не бачите для себе необхідності, - скажіть «ні». Якщо вас переконують, що ви зобов'язані це зробити, а ви ні перед ким не зобов'язувалися, - скажіть «ні». Якщо вам заявляють, що ви зробите погано, не зробивши це, а вам так не здається, - скажіть «ні».

Правило друге: Навчіться бачити чудесне навколо себе. Його там дуже багато - запевняю вас. Ви милувалися небом на заході? Ви слухали чарівний шум моря? Ви звертали увагу на те, скільки навколо чудово-красивих і цікавих людей? Якщо так - то ви знаєте, про що я говорю.

Правило третє: Навчіться чути себе. Ви з подивом виявите, що всередині вас так само багато чудового, як і навколо. Ви мріяли про щось світле і радісне. Ви бачили дивовижні, прекрасні сни? Ви коли-небудь любили? Це і є чудове. Це, і багато іншого, що, швидше за все, невідомо нікому, крім вас.

Ось бачите як все просто!

У вас завжди буде з собою величезний, невичерпний запас чудес.

Рано чи пізно у вас обов'язково з'явиться бажання поділитися ними з кимось близьким вам або з усім світом, як вам захочеться. Ці чудеса завжди залишаться з вами - в цьому світі або в будь-якому іншому.

І то безпочаткове, безіменне і вічне, з якого походять всі світи, всі сутності і всі предмети, виявиться на вашому боці. Не тому, що ви йому служите. Ні воно, ні ви не маєте потреби в будь-якому служінні. А просто тому, що воно якось само собою завжди виявляється на стороні того, що з самого початку правильно.

Ось тепер дійсно все.

Переклад статті О. Розова